Біличі

Історична довідка

Біличі у документах згадуються під такими назвами: Бєліце, Биличе, Белицьке село. У литовсько-польську добу село певний час належало князям Санґушкам, пізніше князю Михайлу Чарторийському. Також відносилося до родини Чацьких, а від них перейшло до Цєшковських. У 1650 році полки Богдана Хмельницького під проводом гетьмана йшли до Берестечка. Проходячи через Біличі, вони викопали в селі криницю, обклали її дубом. Про це говориться у переказах. На Залонщині насипали вал, зробили засідку на польську шляхту, яка повинна була іти з Сокаля на Володимир-Волинський. Місцеве населення разом із козаками певний час тримали оборону. Наприкінці 19 століття зафіксовано, що у селі було тоді 64 домів і 450 жителів.

Назва Білич утворилася від особливостей рельєфу чи угідь, або вказує на характер флори чи фауни. У селі було багато білої крейди, білих грибів та білок. Найпоширенішою версією про походження є остання. За розповідями старожилів, колись там, де зараз знаходяться сучасні Біличі, були ліси. Люди були змушені корчувати дерева для того, щоб звільнити місце для своєї садиби та лану. Виявилося, що у тих лісах жила сила-силенна білок, які й стали походжати поруч із селянами. Тому й назвали село «Белицьке», тобто «село білок», Біличі по-сучасному. До речі, і зараз, гуляючи селом, можна зустріти рудохвостих прудких красунь.

У Біличах були такі урочища (назви деяких із них збереглися у мовному вжитку селян і донині): В селі, За річкою, Підгайці, Старе, Корчунок, Червінка, Трохимівка. Ті, що були в полях називалися так: Загуменки, Під Заболотцями, Курилівщина, Кутива, Краків, Вирубанка, Сіножати, Клопіт, Корчунок, Рідне, Городок, Залонщина, Озеро-Човниська, Пастувні, Синидуби, Рудка. Біля села знаходяться такі ліси: Курилівщина, Зарука, Загайниця.

Туристично-краєзнавчі об’єкти

Найзначнішою пам’яткою архітектури у селі є Храм святого архістратига Михаїла. Споруджений біля старої дерев’яної церкви, яку звели ще у першій половині 17 столітті та покрили ґонтою.  Люстрація  храму  виконана  графіком  Чорпітою та розміщена в альбомі, присвяченому  Володимирському   повіту у Львові, у 1933 році. Будівництво нового приміщення тривало з весни 1928 р. до літа 1939 р. Збудували за кошт усього села. Церква у селі була не лише духовним, а й культурним осередком. За священика Миколи Кваснецького була організована  бібліотека,   створена «Просвіта», яку відвідувала вся сільська молодь, а також кооператив, у якому налічувалось 160 осіб і якому належав склеп (крамниця).

У ньому продавали всі першочергові товари, крім алкогольних напоїв. Займався отець Миколай також благодійністю (роздавав бідним те, що приносили парафіяни).

Просвітницьку роботу у селі продовжив і отець Афанасій. Ще у 1935 році ним було організовано драматичний гурток, яким керував Йосип Ляшук – диякон, регент хору (паралельно продовжував працювати у новій церкві). Ним були поставлені п’єси «Наталка-полтавка» та «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Завдяки творчій майстерності виконавців та вмілій режисурі, ці п’єси стали безцінним внеском у культурне життя Білич. Постановка вистав була важливою подією у селі, на яку збирався повний зал людей. Драматичний гурток користувався популярністю не лише у рідному селі. Аматори сцени демонстрували свою майстерність глядачам у Мишеві, Грибовиці, Литовежі, Меншичах, Поромові, Іваничах.

Несли рідне слово, пісню своїм землякам, щоб не розгубилася, не зникла народна самобутність, збереглося зерно прадавньої української культури. На всю губернію славилися куховарські курси для дівчат, які вели учительки з Польщі. З червня 1988 року у храмі служить протоієрей отець Павло.

Великий дзвін церкви має власну історію, яка розпочалася ще на початку 20 століття. Селянин із Білич Радчук Іван якось пожертвував 3 дубові діжки меду по 500 л кожна (!) і за ці кошти аж у Москві було замовлено дзвін. До Ковеля його доправляли потягом, а далі у село везли кінними підводами. На згадку про щедрого пасічника на дзвоні викарбовано

«Від Радчука Івана та його жени». У роки Першої світової війни, під час нападів австрійських військ, яких цікавила бронза, братчики церкви вирішили заховати дзвін від загарбницьких рук. Але коли знімали, то не втримали, і він з висоти впав униз. Через це має тріщину. Все ж таки пам’ятку вдалося зберегти для наступних поколінь.

У далекі часи у Біличах було поставлено кілька хрестів-фігур на згадку про те, що село було освяченим. Колись був звичай обходити поля, йти цілою процесією, хресним ходом за поселення, за царину (околиця, край, вигін) й оглядати врожай. Цей обхід супроводжувався співанням молитов та освячуванням посівів, що сприяло росту буйного врожаю. Мацюк Лідія Никонівна згадує, що під час таких хресних походів підходили також до всіх хрестів-фігур, які були на території села. Пам’ятає, як біля оберега, що стояв на перехресті Біличі-Заболотці-Грибовиця (біля Грушківських), священик зазвичай читав Євангеліє. Проте, коли і ким були зняті ті обереги, вже ніхто не може розповісти. Напевне, таким чином тодішні братчики церкви намагалися врятувати давні релігійні символи села від чужоземного свавілля. І лише з плином часу, у 2003 році, один із хрестів, знайдений братами Іваном і Володимиром Ситниками на батьківському обійсті, зайняв своє почесне місце біля біличівської церкви. Влітку 2016 року стало відомо про долю ще одного хреста-фігури, якого знайшли правнуки Аврися Юрія Павловича, одного із працівників церкви. Його встановили на в’їзді у село. До речі, знахідкам налічується понад 100 років.

У селі також розказують легенду, яка в окремих родинах передається від одного покоління до наступного. Мова йде про стару церкву, яка за переказами стояла на околиці села. Та на Велике свято (Пасху) сталося у селі велике лихо. Коли у святу ніч почали інтенсивно бити дзвони, враз розкололася земля і поглинула всю церкву разом з людьми та прилеглою вулицею… В результаті утворилося урвище, яке й зараз можна споглядати на околиці села. Це провалля тягнеться аж до земель села Грибовиця. На тому місці, де була церква, з’явилося святе джерело, а люди на згадку про святиню по чотирьох кутках, де колись стояв престол, посадили верби.

Видатні постаті

Найвизначнішою постаттю в історії села є, безумовно, Юрій Ілліч Костюк – Заслужений майстер спорту України з лижних гонок та біатлону (2001 рік, 2002 рік). Займається цими видами спорту у Волинському обласному центрі «Інваспорт» (м. Луцьк).

Народився 10 лютого 1977 року у селі Біличі Іваничівського району Волинської області. В 17 років отримав важку травму хребта. Куля потрапила у хребет, і лікарям не вдалося її вилучити. Рік пролежав нерухомо. Щоб не бути тягарем старенькій матері, влаштувався в будинок для престарілих в м. Луцьку. Там і знайшли молодого юнака в інвалідному візку працівники Волинського обласного центру спорту інвалідів «Інваспорт», запропонувавши йому займатися спортом. Юрій охоче погодився.

Не просто почав займатись різними видами спорту (пауерліфтингом, спортивним орієнтуванням, настільним тенісом), а дуже захопився ними. Після Паралімпійських ігор 1998 року в Нагано захоплюється лижним спортом.

Юрій впевнений, що тільки через біль, страждання, через «не можу» підкорюються справжні висоти. Він змушує себе доводити розпочату справу до переможного результату, не зупинятися, навіть коли здається, що уже все – кінець і нічого з цього не вийде. У 2000 році поступив на навчання до Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» на факультет «Фізична реабілітація». У 2001 році виконав норматив Майстра спорту міжнародного класу з біатлону, ставши срібним призером Кубка світу з біатлону в Солт-Лейк-Сіті (США). Фіналіст VІІІ зимових Параолімпійських ігор у Солт-Лейк-Сіті, багаторазовий чемпіон та призер чемпіонатів, кубків світу та Європи з лижних гонок і біатлону періоду 2002-2005 років. Саме Паралімпіада-2006 стала доленосною для Юрія. Він вперто йшов до перемоги, долаючи на своєму шляху всі труднощі і перешкоди. І така впертість виявилась правильною тактикою цього наполегливого спортсмена: він – чемпіон, срібний та бронзовий призер з лижних гонок та срібний призер з біатлону ІХ зимових Параолімпійських ігор 2006 року м. Турин (Італія).

По завершенню Юрій наполегливо тренується, і вже в параолімпійське міжсезоння удосконалює власну майстерність: срібний призер кубку світу 2007 року з лижних гонок; дворазовий срібний і бронзовий призер з біатлону та триразовий срібний і триразовий бронзовий призер з лижних гонок кубку світу 2008 року серед спортсменів-інвалідів з ураженнями опорно-рухового апарату; бронзовий призер з біатлону (довга дистанція) кубку світу 2009 року м. Сьюсьоен (Норвегія); дворазовий бронзовий призер з лижних гонок та біатлону (естафета, гонка переслідування) чемпіонату світу 2009 року у м. Вуокатті (Фінляндія). Тренерами Костюка Юрія були Ворчак М.В та Казаков В.М. У 2006 році видатний олімпієць був нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.

Сьогодення

У селі Біличі є 7 вулиць: Тараса Шевченка, Лесі Українки, Молодіжна, Низова, Підлісна, Шахтарська, Трохимівка. Усі жителі мають присадибні ділянки та займаються сільським господарство. На території знаходиться сільський клуб, яким керує Пашко Надія Іванівна. У селі регулярно проводяться тематичні вечори,  приурочені  до  Дня української мови, 8 березня, 9 травня, Дня матері, Дня незалежності та інших. У Біличах діють дорослий та дитячий аматорські колективи, регулярно проводяться літературні години, концерти, тематичні вечори. При церкві працює недільна школа, організовано бібліотеку духовної літератури. На місці престолу старого храму поставлено хрест «1000-ліття хрещення Русі».

У селі функціонує відділення ФАПу та продовольчий магазин; розвивається сучасне ТЗоВ «Адама». У центрі Білич споруджено пам’ятник-обеліск загиблим воїнам. Також встановлено 2 дитячих ігрових майданчика.

27 лютого 2017 році розпочала свою активну діяльність громадська організація «Біличанка», метою якої є налагодження благоустрою села. Голова організації – Цибуховський Олександр Дмитрович. Село газифіковане. Будуються нові оселі. Зростають нові покоління біличан. Історія славного волинського села Біличі продовжується.