Мовники

Історична довідка

Історія Мовників бере свій початок з давньоруської княжої доби. На території села було виявлено залишки поселень XI-XIII століття. Перша згадка про Мовники датується 1555 р. Посеред історичних документів князів Чорторийських, датованих цим роком, є «Виновная запись князя Олександра Федоровича Чарторийского», де він відписує своїй дружині «…Магдалене Деспотовне третью часть имения Литовежа, монастыря св. Николы с селами Лишней и Осмиловичи, Молников Двор, Жджаров и сел боярских вокруг замка Литовежа… Таким чином, історична назва, як бачимо, звучала Мольніков двор – Мовників.

Село має цікаву, майже півтисячолітню історію. Після унії 1569 року було захоплене поляками. У 1793, в результаті третього поділу Польщі, село відійшло до Росії. У XIX столітті територія належала до Заболотницької волості. У 1862 році згідно Установчої грамоти, село у спадок від батьків отримала поміщиця Юзефа Стройновська. Після кріпацтва у Мовниках діяла черепарня, де з піску виготовляли черепицю. Про це свідчить назва урочища за Вовчком, де й до сьогодні збереглася яма – залишок землянки-черепарні, де і були знайдені залишки матеріалу. Також є урочище Цегельне, на якому знаходяться глиняні ґрунти, де в минулому випалювали цеглу. Завдяки історичним дослідженням було встановлено точні статистичні дані на 1912 рік: у Мовниках було 56 дворів та 378 жителів. В селі часто виникали пожежі, тому населення переселялося на хутори – першу вулицю села і зараз називають Хуторами, оскільки тоді було розташоване ближче до Бугу.

У роки першої світової війни па території села утворилась лінія Південно-західного фронту. Значна частина виїхала до Росії, а з 1915 року до 1918 року там панували австрійсько-німецькі війська. Про це засвідчує, за переказом Миколи Бойка, чавунний стовп з царським гербом, який бачили біля урочища Кралівське провалля (місце де колись жила сім’я Кралі – звідси і назва), високий берег якого постійно омивається водами р. Західний Буг. З 12 жовтня 1939 року, після захоплення західноукраїнських земель Радянським Союзом (згідно Таємного протоколу до Пакту Ріббентропа-Молотова) охорону державного кордону розпочала 9-та застава. З метою організації якіснішого дозору та безпеки жителів, населення було виселене від Бугу за 800-метрову прикордонну смугу. У часи німецько-фашистського засилля Мовники жили за звичним розпорядком окупаційного режиму. Після вигнання німців у 1944р. у селі була встановлена радянська влада. Існують дані щодо топонімічних назв у Мовниках. Одну із вулиць стали будувати збоку села – звідси пішла назви Забочулля – крайня вулиця. Центральна вулиця будувалася на підвищенні, тому й носить назву Горб. Кінцева Загуба має два пояснення: одне пов’язане з тим, що з перенесенням кордону селяни загубили свої оселі, і змушені були будувати знову, друга ж – пов’язана з непрохідним болотом, де не було дороги і можна було загубитися.

Туристично-краєзнавчі об’єкти

Все має свою історію. Нелегка вона й у невеликої сільської церкви, офіційно визнаною пам’яткою архітектури, що охороняється законом. Послуговуючись спогадами жителів, дізнаємося, що храм збудований значно раніше, ніж було зазначено. Офіційний запис свідчить, що це є Церква Різдва Пресвятої Богородиці року 1713 р. У 1935 році, коли проводили великий ремонт храму, на старих підвалинах виявили іншу дату: 1664 рік, зображення хреста та декілька букв (можливо ініціали).  Під час останньої зміни декорацій  майстри  натрапили ще на один запис на брусі «сей храм подвижен молниковской  громадой  1873 года…». Є підстава твердити про перебудову церкви і спорудження купола.

Село в минулому було розташоване близько до Бугу, на високому березі. Не маючи свого храму, жителі купили дерев’яний склад у пана за річкою, перевезли його та спорудили церкву, яка спочатку мала похилий дах, покритий гонтами, а зверху було встановлено дубовий хрест. Купол добудували у 1873 році.  Упродовж  багатьох  років  жителі Мовникова та сусіднього Кречева йшли до храму на богослужіння. Навіть лихоліття Першої світової війни не зачепило церкву. З приходом радянської влади ситуація змінюється. На думку червоних комісарів, приміщення церкви найкраще підходить на склад цементу для будівництва дотів. Вперше храм було спустошено – на подвір’я винесли усе майно і запалили. Збереглися лише плащаниця та старі церковні книги, серед яких за свідченнями очевидців були і рукописні. З осені 1941 року церква знову стала діючою. Люди відновили храм, придбали ікони. Сусіди-литовежці подарували свій старий іконостас. Напередодні початку військових дій з нацистською Німеччиною людей в примусовому порядку виселили, а церква як говорили «залишилася за дротом». Жити біля неї дозволили лише священнику. Під час фашистської окупації неподалік храму було насипано символічну могилу воїнам УПА, які боролися за волю України. За спогадами Євдокії Григорівни Морди, на могилі було встановлено хрест і плиту із зображенням тризуба і написом: «Борцям за волю України».

У 1958 році люди знову взялися за реконструкцію церкви. Виготовили новий іконостас, змінили купол. Художні роботи виконував Гордійчук з м.Володимир-Волинського. Проте зважаючи на атеїстичну політику радянської системи, храм у Мовниках довго не проіснував. У 1963 році приїхали представники району і разом з місцевими керівниками забрали усе майно та ікони, і вивезли в невідомому напрямку. Це робилося на очах багатьох людей, проте страх був сильнішим за бажання врятувати церковні цінності. Храм перетворився на зерносховище. Відкрита церква знову була аж у 1989р. Тоді всі жителі Мовникова і Кречева активно взялися за збір коштів на відбудову храму. Праця була нелегкою, тому що разом з дозволом було поставлено умову: відновити церкву в такому вигляді, як вона була до закриття. Організували хор, яким керувала Панасюк Ольга Семенівна. Оновлений храм постав через один рік. Важливою художньою цінністю у храмі є роботи місцевих художників Ярощука Панаса Зіновійовича та Волчанюка Трохима Никифоровича. Храм має пишний і багатий вигляд завдяки праці місцевих майстринь-вишивальниць. Важливо зазначити, що отець Іоан (Іван Сибіра) проводив додаткові заняття з дітьми, проповідуючи слово Боже. Роботи у храмі не припинилися. Парафіяни вирішили спорудити дзвіницю. Проект виготовив Панас Ярощук, і з допомогою майстра Торчила Івана та іншим задум вдалося втілити у життя. Дзвони виготовили на Нововолинському заводі «Оснастка». Через рік майстрами з Ковеля було позолочено іконостас та виготовлено виносну ікону Різдва Богородиці та Воскресіння. Завдяки цим роботам у храмі стало більш урочисто. Особливою подією для прихожан у 1994 році було перебування у храмі Чудотворної Почаївської ікони Божої Матері, яку зустрічали при в’їзді в село і хресним ходом супроводжували до церкви, де відбувалося урочисте богослужіння. 2013 рік став особливим в історії храму, адже саме тоді церква відзначала своє 300-річчя від часу заснування. Особливим дарунком до ювілею був дзвін, який запрезентували сім’я Бойка Івана Романовича. В серпні 2015 року настоятелем церкви стає ієрей Роман (Боярчук Роман). Священник бере активну участь у житті сільської громади, залучає дітей до участі у богослужіннях.

У центрі с.Мовники знаходиться пам’ятник полеглим у Другій світовій війні «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». На обеліску викарбувані імена загиблих у війні з нацистами з Кречева та Мовників. Як символ нескореності та відважної боротьби супроти німецько-фашистськими загарбників граційно височить, нагадуючи жителям та гостям про буремні минулі роки.

Милують око краєвиди місцевого озера, яке називають Блищак (попередня назва «Купини»), тому що коли дивитись на воду, вона наче блищить. За розповідями старожилів озеро було настільки глибоким, що й коні там плавали.

Цікава історія існує про ліс на околиці Мовникова, що в народі називають «Бойків гай». В’юнка стежка наближається до Бугу, що заплутався у кучерявих вербах. Там, де річка повертає своє русло є урочище – гора, яку ще й сьогодні називають Бойковою.

За переказами старожилів, колись на цій горі жив польський пан, який мав великий маєток. Коли пан збанкрутував, господарство продав Бойкову Матвію, родом з села Михалє, що був обраний громадою на посаду головного судді у волості.

Матвій Бойко купив цей  маєток  разом із землею (близько 2-х гектарів) і лісом для свого сина Якима, який був учителем церковно-парафіяльної школи у селі Михалє.

Під час Австрійської війни у 1914 році маєток згорів, залишився вітряк і величезний сад. Сім’я жила в землянці. У 1916 році помер Матвій Іванович Бойко. Після війни з уцілілого матеріалу маєтку, що залишився, побудували хату і хлів. Господарством зайнявся Яким Бойко. У нього було три сини: Іван, Петро, Роман і донька Марія. У радянський час, перед німецькою окупацією, у зв’язку із створенням прикордонної застави сім’ю Бойків переселили в село. Дозволили розібрати хату і хлів, з якої останній побудував нове житло в місці переселення.

На місці колишнього Бойкового поселення, як згадка про минулі часи, залишилася лише криниця і столітня груша. Ще шумить гай, який і тепер у селі називають Бойковим. І ніколи не загубиться рід, бо йому дають продовження нащадки.

Освіта

Перші згадки про школу відносяться до 1886 року, де у «Сведениях листных» є запис «имеется школа грамоти-1. Предполагаемое число учащихся обеего пола-37». Скільки фактично навчалося – невідомо…

Але до 1912 р. приміщення не було, освіту здобували у селянській хаті. Пізніше жителі с.Мовники купили будиночок у с.Хотячів і збудували школу. Викладали там старослов’янською або російською мовами, що було досить складно для сприйняття. З 1914р. по 1921 р. навчання не проводилося.

У Мовниківській школі до війни 1939 року вчителями були Криворучко О., Пясецька І. Уроки релігії викладав священник Левицький В. Після звільнення села від нацистів та встановлення радянської влади, робота у школі була відновлена у 1944 р.

Справжнім святом для села стало перше вересня 1963 р., коли відбулося відкриття нової школи.  Гордість села Мовники – учні, випускники, які працюють сьогодні у різних галузях економіки та суспільного життя. Є серед них медики та шахтарі, працівники сфери обслуговування, сільського господарства і культури, військові, вчителі. Зокрема, з 16 останніх, які зараз працюють у школі 7 – її випускники. З 2006 р. директором школи є Громик Тетяна Іванівна.

Вчителі  школи  працюють  над  вирішенням  методичної  проблеми «Формування компетентної особистості учня для життя в інформаційному суспільстві через впровадження інноваційних технологій». Головною метою на сучасному етапі навчання педагогічний колектив школи вважає допомогти кожній дитині досягнути певних успіхів, реалізувати духовні, комунікативні, пізнавальні й творчі потреби. Тому продуктивна співпраця вчителів і учнів, батьків і громадських структур спрямована на досягнення кожною дитиною значних для неї особистісних і колективних успіхів, які дитина усвідомлює як позитивний розвиток її здібностей.

Видатні постаті

«Подвижник із Мовникова», так його називають місцеві жителі, – Ярощук Панас Зіновійович – видатний художник села.

Митець усім серцем вболівав за своє село – його минуле та сьогодення. Такий вже не байдужий характер був у Панаса Зіновійовича, спокійного життя не шукав, вірив у кращу долю нашої держави. Народився художник 5 лютого 1928 р., в сім’ї селянина.

Закінчив 4 класи початкової школи, навчання продовжив у Нововолинській та Іваничівській заочних середніх школах, останню яку закінчив у 1968 р. Здібності до малювання у Панаса Зіновійовича проявилися ще у дитинстві, яке припало на нелегкі передвоєнні роки. Шлях до здійснення мрії був зовсім нелегким. Бажання творити привело молодого сільського хлопця у Нововолинську студію, що діяла при Палаці Культури, де навчався 2 роки. Мистецьку освіту здобував у Московському заочному університеті мистецтва ім. Н.К.Крупської. Навчаючись, працював у місцевому колгоспі «Прикордонник» слюсарем. Вправно і легко виконував свою роботу.

Молоток і зубило на роботі змінювалися палітрою і пензлем вдома, які так гармонійно поєднувалися в душі видатного митця. Беручи полотно, заґрунтоване для роботи, слюсар-художник зображував на ньому простори рідної Волині, що мрійливо заглядають у Буг. Так і назвав свої картини Панас Зіновійович «Тиша над Бугом» та «Нове русло». У 1966 р. митець закінчив основний курс факультету образотворчого мистецтва Московського заочного університету ім. Н.К.Крупської, а в 1969 р. здобув спеціальність декоратора-оформлювача у тому ж вузі. Вчителем малювання у рідному селі Ярощук П.З. почав працювати, навчаючись ще на останніх курсах. З 1967 року і до виходу на заслужений відпочинок прищеплював учням Мовниківської та Литовезької шкіл бачити і розуміти красу, розвивати інтерес та любов до мистецтва. Він був справжнім учителем, постійно шукав і знаходив шлях до дитячих сердець, пробуджував у них творчі здібності, виховував духовне благородство.

Тісні зв’язки Панас Зіновійович підтримував і з редакцією районної газети «Колос», в якій часто друкувалися репродукції його картин, ілюстрації перших сторінок святкових випусків. Видатний художник був одним з ентузіастів, які сприяли відродженню сільського храму. Певний час у церкві с.Мовники знаходилося 15 картин та ікон майстра, де прихожани та відвідувачі мали змогу побачити майстерні роботи художника на біблійні сюжети: «Трійця», «Голгофа», «Богоматір», «Оранта», «Георгій-Побідоносець» та інші. У творчому здобутку художника 50 полотен. Його роботи відомі далеко за межами Волинської області, зокрема дві картини «Горлиці» та «Ликера на могилі Шевченка» зберігаються у картинній галереї м.Золотоноші на Черкащині. Пейзаж «Весна» є у одному з музеїв Львова. Ярощук П.З. дарував свої праці, де були висвітлені краєвиди рідного краю, колишнім односельчанам, що виїхали до Канади. У Білорусію була передана картина «Золота осінь». Проте найулюбленішим твором Панаса Зіновійовича була Настя Лісовська в образі «Роксолани». Дуже захоплююча є історія її написання. Перш ніж зображувати Настю, художник ретельно перечитав «Роксолану» Павла Загребельного, вичитуючи та вивчаючи її образ. Навкруги бачив дівчину у турецькому одязі, але натомість сам прагнув показати вроду дівчини-українки, її горду вдачу. Через три місяці творчої роботи перед нами постав образ жінки-легенди, звичайної сільської буковинської дівчини та водночас дружини наймогутнішого турецького султана Сулеймана Пишного – Насті Лісовської.

Двері його оселі завжди були гостинно відкриті для усіх, кого цікавила його творчість. Не можна відвести очей від картин «Відлига», «Літо над Бугом», «Молитви Матері», а особливо ікони «Почаївської Божої Матері». Випробував свої сили Панас Зіновійович і у портретному жанрі, залишивши у спогад «Портрет Тараса Шевченка», «Леся Українка» та «Автопортрет».

Добру згадку про себе і невичерпну спадщину залишив для родини і майбутніх поколінь Панас Зіновійович Ярощук. 5 березня 2005 року на 78 році після тривалої хвороби пішов з життя видатний художник – людина великого серця, щедрої душі, багатогранного таланту, палкий патріот рідного села Прибузького краю.

Сьогодення

Мовники знаходяться у мальовничому куточку Волинського Прибужжя. Вулиці освітлені, на центральній дорозі прокладено асфальт. До житлових будинків підведено водопровід та забезпечено газопостачання. Працює відділення «Укрпошти», фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП), 2 магазини. Читацькі смаки жителів забезпечує бібліотека, де є чимало художньої та науково-пізнавальної літератури. У селі знаходиться загальноосвітня школа I-II ступенів. Виховну та навчальну функцію для найменших діток виконує дошкільний навчальний заклад «Метелик», заснований у 1973 році. З 2007 року до дитячого садочку було підведено воду і газ. У 2013 р. проведено ремонтні роботи, по заміні шести вікон, а у 2015 р. – ще сім. Згодом встановили нові двері. У 2017 році відкрито оновлений дитячий ігровий майданчик. Впродовж 2016-2017 рр. у садочку працювала різновікова група у кількості 20 дітей. Завідуюча закладу – Тетяна Володимирівна Боярська.

З 1968 року у селі діє громадська організація «Прибужжя», яку очолює Торчило Світлана Зіновіївна.