Заставне

Історична довідка

Ніщо так не підносить душу людини, ніщо так не розвиває, як спілкування з природою, спостереження її великих законів. Кожній людині особливо дороге те місце, де вона народилася. І чим більше любиш свій край, місто, село, тим глибше почуття любові до неньки України. Село Заставне розташоване в південно-західній частині Волинської області. На півдні протікає річка Західний Буг, яка одночасно є кордоном Волинської і Львівської області. З усіх сторін, окрім східної, село оточене мішаними лісами і сосновим бором. З історії Заставного, яке колись носило назву Жджари, можна писати історію України. Це й не дивно. Адже в різні епохи, будучи на перетині кордонів різних держав, воно, як жодне інше, відчувало на собі швидкоплинність історичних подій. Територія є споконвічною слов’янською землею, що входила до складу Київської Русі. Його назва пов’язана з тим, що колись в давнину під час війни з татарами воно було повністю спалене, залишились лиш самі згарища – жар. На тому місці на палениці побудували нове село. Подію, пов’язану з назвою, можна віднести до половини XIII століття, коли князь Данило Романович розгромив під Володимиром і Луцьком (1255 р.) татарське військо, яким керував Куремса.

На надбужанських сіножатях є велике городище. Воно має приблизно трикутну форму і укріплене по периметру валом із збереженою висотою 1,5 м. Обстеження городища в 30-х рр. провів О.Цинкаловський, а в 1963 р. – П.О. Раппопорт. Археологічний матеріал датує городище Х-ХІ ст., вчений висловив твердження, що пам’ятка є залишком давньоруського літописного міста Всеволода, перша згадка про який відома у 1097 р. В ХІV ст. село потрапило під владу литовських князів, а в ХVІ ст., коли об’єдналися з польською шляхтою, всі південні і західні українські землі опинились в тяжкому ярмі польських феодалів. До складу Росії всі волинські землі ввійшли після третього поділу Польщі (1795 р.). З того часу село стало прикордонним.

Наприкінці XIX століття у селі було 96 будинків і 805 жителів. Пам’ять людська закарбувала прізвища поміщиків села Марцелі Гужовського, Людвіка Рудницького (який побудував у 1760 році церкву). Люди розповідали, що жорстокою поміщицею була Валерська. Вона продала маєток Людвігу Ромеру в 1842 році. Ромер після скасування кріпосного права виїхав з того «жалю» до Володимира і незабаром помер. Овдовівши, господарство вела його дружина Марія, а після її смерті маєтком заволоділа дочка Пелагія Ромерова. Існує переказ, що на Зелені свята вона разом із своєю сестрою в чотирьох кутках села (на північ, південь, схід та захід) закопала віночки, щоб оберігати село від природних катаклізмів. «Сто років ви не будете відати лиха», – сказала тоді жінка. І хтозна, чому, проте відтоді, а сталося це у 30-х рр. минулого століття, природні стихії справді оминали населення.

У 1939 році у селі була організована 12 прикордонна Жджарецька застава. Спочатку з 1939 по 1941 рік вона була розташована у панському маєтку над Бугом, а з 1944 по 1952 рік у хаті директора школи Івана Ціхоцького. 22 червня 1941 року прикордонники застави вступили у нерівний бій з фашистськими загарбниками і навіки залишились у Прибужанській землі. В той же день німецькі загарбники спалили Димитрівську православну церкву, яка стояла на пагорбі неподалік застави. В село увійшли німці, які одразу забрали у жителів кращих коней і вози. 50 осіб вивезли в Німеччину на примусові роботи, а решта людей змушені були надавати окупантам зерно, м’ясо і молоко. По річці Буг проходив формальний кордон між Польським генеральним губернаторством і рейхскомісаріатом Західної України. Село було звільнено від фашистів 20 липня 1944 року, тоді ж і відновлено радянську владу. У 1946 році Жджари було перейменоване на Заставне (так наявність застави стала причиною нової назви).

Туристично-краєзнавчі об’єкти

Однією з найвідоміших історичних пам’яток села громади є застава, створена радянською владою для оборони краю від німецько-фашистських військ у роки Другої світової війни. Державний кордон від Устилуга до Кристинополя (зараз Червоноград), довжиною 92 км., захищала 5-та армія генерала М.І.Потапова Південно-західного фронту та 16 застав 90-го Володимир-Волинського прикордонного загону. 12-та прикордонна застава була розташована в селі Жджари Порицького району Волинської області. Першим начальником застави був старший лейтенант Бабір, політруком – старший лейтенант Ратушкін.

Дружина начальника – Надія Сніга працювала в місцевій школі вчителем. В травні 1941 року на місце командира застави було прислано Лук’янова Олексія Сергійовича, випускника військового училища міста Орджанікідзе. Молодий лейтенант приїхав разом з дружиною Мочаловою Катерина.

Особовий склад застави складався з 52 чоловік, які були розміщені в панському палаці, де знаходилася казарма і господарських будинках, що послуговували  для  зберігання  зброї.  Спогади Райко Ганни про виселення селян і організацію кордону:

«Восени прийшли і встановили кордон. Весною 1940 року відбулося переселення села з прикордонної смуги довжиною 800 метрів. Малозабезпечених таких як Ясі, Кухарі, перевезли під Луцьк і розмістили в будинках чеських і німецьких колонізаторів, а решту – на Жджарки та інші території. …»

Є цікавий факт, за свідченнями місцевих жителів, напередодні 22 червня – намети в казармах були пусті. Доля снайперів залишається невідомою. Одночасно гітлерівці повели масовий вогонь по охороні залізничного мосту. Уже від перших залпів, там мало хто залишився в живих.

Платонов В.В у своїй книзі писав, що начальник застави лейтенант Олексій Лук’янов відразу доповів у комендатуру по телефону про фашистський напад і про великі втрати гарнізону. Тіла загиблих прикордонників в 1944 році перепоховані на новому місці, де розмістилася застава після війни, біля хати Ціхоцького – вчителя-поляка. В 1952 році останки знову були перенесені в братську могилу в районний центр Іваничі, а ще пізніше на меморіал при в’їзді до цього ж селища. В живих залишився очевидець Зотов Микола Андрійович. Проживав після війни в селищі Лісна Поляна Московської області. До нього не раз писав вчитель місцевої школи Райко М.Д., але ніякої відповіді не отримав. Із Центрального архіву прикордонних військ міста Москви прийшов лише список імен прикордонників 12 Жджарецької застави, вони і висічені на обеліску в центрі села поряд з іменами односельчан, які загинули на фронтах війни.

Більше чотирьох десятиліть розшукувала свого чоловіка, колишнього прикордонника 12 Жджарецької застави, Миколу Гавриловича Клименка, Євгенія Миколаївна, жителька міста Бузулук Оренбурзької області. 22 червня 1941 року, ще не знаючи про початок війни, вона отримала листа від чоловіка, в якому він повідомив, що незабаром приїде у відпустку, адже дуже хоче побачитись з сином Віталієм, який народився в травні. Та Микола більше ніколи не повернувся додому.

В перший день війни він загинув у бою з гітлерівськими загарбниками. Значно пізніше Євгенія отримала повідомлення про те, що рядовий М.Г. Клименко пропав безвісти. На наполегливі запити вже у 80-ті роки їй надійшла звістка, що Микола загинув у селі Жджари Порицького району на Волині. Та на той час відбулися значні зміни. В 1946 село Жджари перейменоване  в  Заставне, в  1966  район  став  Іваничівський, а сам Порицьк – Павлівкою.

Саме тому численні листи Євгенії Клименко поверталися з позначкою, що ні названого нею району, ні села не значиться.

Хтозна, чим би закінчилось цей тривалий пошук, якби черговий лист не потрапив до ветерана війни Василя Володимировича Ярошенка. Саме він повідомив вдову про місце загибелі її чоловіка. І Євгенія Клименко з сином Віталієм таки відвідали далеке волинське село, посадили на місці загибелі Миколи Гавриловича дві ялинки, привезені з Оренбурзької області. А на Батьківщину хороброго прикордонника відвезли землю з братської могили тих, хто захищав рідні рубежі в перший день війни.

Важко уявити, коли проходиш по квітучому березі річки, що  сімдесят років тому тут відбулися такі страшні події. Та жителі села не забувають і шанують пам’ять тих, хто віддав своє життя за визволення нашої Батьківщини. У центрі Заставного знаходиться обеліск з  іменами  загиблих,  а  на  березі  Бугу –  пам’ятний  знак  на  якому  читаємо:

«Вічна слава бійцям 12-ої Жджарецької застави…».

Вулиці в селі носять імена Лук’янова і Клименка. А до мосту Ромош ще й досі ранньою весною у вигляді змійки видніються окопи – німі свідки того кривавого ранку.

Ще одним чудовим місцем, яке варто відвідати у селі громади є природний ландшафтний заказник «Заставненський», його площа становить 156,8 га. Заповідник утворений розпорядженням облдержадміністрації № 213 від 12 грудня 1995 р.

Це цінний природний комплекс, що включає лісові насадження сосни звичайної з домішкою вільхи чорної та берези. В заказник входить 4 озера, найбільше з яких озеро Цілебне, болотні масиви, лучні пасовища та канали. Трав’яниста рослинність представлена осоками (омська, чорна, гостра), чередою, орляком, гравілатом, буквицею аптечною, суничником лісовим, перстачем, брусницею, лататтям жовтим і білим, яке занесене до Червоної книги України. З тваринного світу зустрічаються козуля європейська, заєць-русак, ондатра, серед птахів переважно горобцеподібні, зрідка гусеподібні, сивкоподібні, журавлеподібні. До Червоної книги України занесені також видра річкова,  горностай,  журавель сірий.

Найважливіша    пам’ятка релігійно-сакрального характеру є, звичайно, місцева церква Димитрія Солунського. Храм відносно новий, побудований  у  1997р.,  належить  до Київського патріархату. Настоятелем церкви являється священник Пилип Степан Ількович.

Освіта

У Заставному функціонує школа I-II ступенів. Навчання грамоти у селі розпочалося в 1877-1878 році за стараннями священика Йосипа Кулика. Першим учителем був Хахула Фотій Йосипович. На той час освіту здобувало 20-30 учнів. З 1888 року школа не працювала, а будинок був перетворений на корчму. У 1892 р. навчальний заклад знову розпочав свою роботу, вчителем стає донька дяка Марія. Кількість учнів складала 50 осіб. В 1902 році розпочато будівництво спеціального приміщення для школи. З 1906 року навчання велося вже у новому закладі. З 1935 році школа стала початковою, працювало троє вчителів. Весною 1943 року розпочато будівництво нової школи. У зв’язку з Другою світовою війною зведення  припинилося.  В  1949-1950  роках школа стала семирічною, відкрито було 5 клас.

Перший випуск відбувся в 1951-1952 роках. В 1970 р. розпочалося будівництво нової двоповерхової школи. У 1972 році перший клас в кількості 14 учнів розпочав навчання у новому приміщенні. Директором став Лось Віктор Олександрович. З 2004 року директором школи стає Куницький Анатолій Васильович. У школі є 9 класних кімнат, службові кабінети, їдальня і бібліотека, навчання проводиться в одну зміну. Загальноосвітня школа І-ІІ ступеня с. Заставне знаходиться в комунальній власності. Будівля складається з одного навчального приміщення, є спортивний зал і майстерня. У школі 8 класів: початкова – 3, в середній – 5. Також працює туристично-краєзнавчий гурток «Глобус». Мета і основні завдання учасників це – розвивати пізнавальні інтереси до природи рідного краю, розширювати свій світогляд, підвищувати загальну культуру, вдосконалювати та розвивати навички орієнтуватися на місцевості, виховувати бережливе ставлення до природи. Діти, вивчаючи і досліджуючи природу рідного краю, вирушають в походи, розчищають замулені джерела, прибирають берегову лінію річки Західний Буг, озер від сміття, вивчають рослинний і тваринний світ. Особлива увага приділяється збереженню природного ландшафту заповідника «Заставненський», який знаходиться на території села.

Видатні постаті

Значною постаттю для Заставного є ветеран освіти Лось Віктор Олександрович. Віктор Олександрович Лось у 1960 році закінчив фізико-математичний факультет Луцького педагогічного інституту і продовжив сімейну традицію сільського вчителя – математика. Він міг працювати у Ковелі, запрошували у Нововолинськ. Та йому сподобалися Жджари. Знайомство з селом почав з вивчення історії. Так згадує Лось О.М. свій перший день на новому місці:

«…До села я добрався вже третього дня моєї мандрівки, коли «бортовий комп’ютер» велосипеда показував 520 км.».

Серед його вихованців – три чемпіони області зі спортивного орієнтування: Валентина Тимчук, Ольга Неділя, Леся Скробака. Двоє перших навіть успішно виступали на республіканських змаганнях. Скромний вчитель ходить прибужними селами і шукає історичні реліквії. Наполегливий краєзнавець розпитував старожилів, брався за історичні документи, звертався до архівів області, України, колишнього Радянського Союзу. З 45 років педагогічного стажу, 36 перебував на посаді директора. Найбільша гордість сільського вчителя – його учні. Одна з них, Катерина Остапусь – доктор наук з його рідної математики. Праця Лося Віктора Олександровича має велике значення для розвитку краєзнавства та історії села Заставне.

Назавжди запам’ятається жителям творчість видатної поетеси Бартко-Ткачук Юлії. Народилася 12 березня 1984 року у Заставному, навчалася у місцевій школі, а згодом у Нововолинському ліцеї-інтернаті. Вищу освіту здобула у Києві, отримавши диплом з відзнакою Педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова. Особливе місце у творчості поетеси займає вірш, присвячений загиблим прикордонникам 12-ї застави:

В роках тридцятих пролягла по Бузі Застава із загоном юнаків,

Які охороняли спокій у лузі

Та по осій цій рідній стороні.

Вже звикло Жджари бачити солдатів,

Спокійно спало без тривог жило,

І враз вночі десь заревли гармати

І стрепенулось злякане село.

А вранці не хотіло сходить сонце,

І лиш горіла вранішня,

Й один солдат тримав в своїй долоньці

Малу іконку з маминим ім’ям.

Вони лежали юні і красиві

В зелених травах буйних і рясних,

І не роси краплини там сльозились,

А кров текла по квітах і лиці,

Війна, скажи, ну хто тебе придумав

Його земля, мабуть, не прийняла:

Ти ж не одну людину вкрила сумом,

І не одна тебе вже прокляла.

А Жджари віддало синів багато,

Й не повернула перемога всіх

Напевне, ми народжені страждати,

І помирати під ворожий сміх.

Печуть листи –трикутники ще й досі,

І з часом біль утрати не мине,

А Жджари , за оті криваві роси,

Назвали дуже сумно – Заставне.

Сьогодення

Село газифіковане, центральна вулиця освітлена, а на трьох – прокладений асфальт. Діє магазин, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП), будинок культури та відділення зв’язку.

Функціонує загальноосвітня школа I-II ступенів, де на 2016-2017 н.р навчалося 45 учнів. У Заставному працює громадська організація «Надія», яку очолює Куницький Анатолій Васильович.

Село дбає про популяризацію української пісні. Особливо про це засвідчує діяльність народного аматорського фольклорного колективу «Калина», створеного у 1965 році. Його керівником є Соломенюк Іван Зіновійович. Учасники брали участь у фестивалі «Берегиня» у місті Луцьк (2008, 2010 рр.), в Берестечку на Козацьких могилах (1985), у Володимирі-Волинському на святкуванні дня міста (1999), у Нововолинську на День шахтаря (1987), у Кречеві (2009, 2011 рр.). Не оминули і столицю нашої держави місто Київ у 2001р., куди колектив їздив показати обряд «Колодка». 28 листопада 2008р. колективу присвоєно звання народний.

Природа села чарівна і захоплююча. Найбільші з озер – Цілебне, Кругле, Підкова, Старик. Про найбільш відоме перше складено декілька легенд. Одна з них розповідає, що у давні часи недалеко від Цілебного на березі Західного Бугу було село. Одного разу сталося лихо, з невідомих причин будинки і церкву поглинула безодня. І тепер у великі свята, на Великдень чи на Спаса, коли на дворі тиха безвітряна погода, можна почути, як із водяної глибини озера звучить мелодія церковних дзвонів. Але для цього потрібно сісти на березі біля води, підперти голову руками і попросити у Бога:

«Господи, хочу почути Твої дзвони».

Ось так.